Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

– Так, – погоджується несміливо Чарлі.

– Ми з Бобо реально хочемо відірватися в цьому місці, – продовжує Луї. – Ну, ви знаєте – повисіти так, аби було потім що згадати! Я не люблю нудьги. Життя пролетить – і немає навіть що розповісти внукам! Хочемо, коротше, подивитися реально, де тут що по чому, коротше, нам потрібні свої люди, щоб нам тут все показали, і перших, кого ми зустрічаємо, – це красуня Маріца і видатний Зав’є! Зав’є, я чув, ти ведеш програму на телебаченні? Круто. А ми з Бобо два ледарі, їздимо по світу, шукаємо собі пригод на п’яту цяту. Уже років десять так кантуємо, і нічого. Правда, Бобо?

– З чого ж ви живете? – запитує Зав’є. – Ви вже ходили на шмашан?

– Завтра намірилися піти, – озивається хтось третій, певне, що Бобо. – Як там воно? Жесть? Ми, взагалі то, думаємо тут повисіти тижні два-три, а потім дунути на Ґоа. А гроші? Гроші нам самі приходять. Луї не працює. У нього є квартира в Бордо. Він здає її на літо в оренду… А я – музикант, граю в гурті «Несамовиті мавпи». Не чули?

– Я, коли що, його піар-менеджер, – підсміюючись, вставляє Луї.

– Ми в Парижі досить часто даємо концерти! – продовжує Бобо. – До речі, що у тебе за висилання, Зав’є? Ти міг би нас запросити на ефір!

– «Несамовиті мавпи»? Ні, не чув. Ґоа… Там багато наших, – озивається Зав’є, пропустивши фразу Бобо про ефір повз вуха.

І знову в розмову встрягає Маріца. У розмові вона дуже емоційна:

– Та ти що, там взагалі чад, на Ґоа! Ми з Зав’є повний сезон там провисіли! Там такі вечірки, відпад просто! Там реально є все – ейсид, гриби, порошки, таблетки, все, що хочеш. Ми там із Зав’є просто в зюзю набиралися! Мішали все, що могли! Такі тріпи!

– Клас! – гикає Луї, й мені здається, що він потирає руки в передчутті. – А тут є щось?

– Тут теж є все, – каже невпевнено Зав’є і, наче, щоб змінити тему, звертається до Чарлі: – Чарлі, а як ти сюди потрапив? Ми тебе з Маріцою бачили в ґестхаузі кілька разів, навіть говорили про тебе, все хотіли познайомитися, та не наважувалися…

Чарлі за своєю звичкою невиразно гмукає, і я, хто знав Чарлі, напевне, краще за будь-кого, міг відрізнити в цьому трохи розгубленому хмиканні щось середнє між збудженням, страхом і бажанням поділитися своїми історіями.

– Я приїхав спершу у Вріндаван, – каже він. – Там ми були разом з одними росіянами. Ніколай і Наташа. Хороші люди. Вони купили мені квиток…

– Слухай, дядьку, – перебиває його Луї, – А що з тобою взагалі таке? Це що, якась хвороба у тебе? Реально, моторошний ти!

– Аварія, – коротко каже Чарлі. – Мені було двадцять. У Чикаго. Мене збила машина. Всі гадали, що я помру. – Він відповідає короткими реченнями. На більше у нього не вистачає сил, але я продовжую дивуватися, як сильно він змінився. Чарлі став значно, значно балакучішим. – Сім переламів хребта. Перелам тазової кістки. Казали, я не буду ходити.

– Ну, це ти даєш, – каже Луї. – Ну-ну… Це карма, дядьку. Чорт!

– Я поїхав в Індію. На Ґоа.

– Так ви один з піонерів Ґоа? – вражено каже Бобо, а Луї йому відповідає: – Чуваче, я ж казав тобі, це дідуля що треба! – І він, схоже, звертаючись до Зав’є та Маріци, каже: – Ми з Бобо туди-сюди, пішли на набережну, а там сидить Чарлі. І ми зразу зацінили, що це один з наших. Зразу видно, олдовий хіпі. Я полюбляю розмовляти з такими. Від них, знаєш, можна багато цікавого почути. Чіткий дядя такий, я просто тащуся від нього. – Луї казав так, ніби Чарлі тут не було. – В капелюсі, сам, коротше, як баба́ якийсь їхній, ну типу йог, але тільки наш, не індусячий. Ми з ним сіли зразу, забодяжили косяк і все всім зразу стало ясно… Та, Чарлі? – Луї звернувся до Чарлі. Той, схоже, посміхнувся.

– Ну та…

– І я зрозумів, реально, що Чарлі крутіший за всіх цих йогів разом узятих. Ми з ним пихнули, і він як давай мені розказувати – про Шиву, про всі ці діла з кармою, з реінкарнацією – ти шо, це космос! Чарлі, ти мегакрутий! Чарлі мій типу ґуру, – гордо заявив Луї.

– Ти це й так усе знав, – прошамкав Чарлі, ніяковіючи від потоку компліментів у свій бік.

– І тоді… ну, коли ми пихнули на набережній… слухайте, люди, зараз сам смак!.. Тоді я зрозумів, що все це – тупо розводняк, – сказав Луї.

– Він, – Луї показав на Чарлі. – Він мені це все пояснив. Що, коротше, все це – реально гон. Ілюзія. Нічого цього немає. Є тільки я. Я – Шива. Я це зрозумів, – сказав Луї, і за столом запала тиша.

– І ти. І ти Шива. І ти теж Шива, – став перелічувати Луї. – Серйозно. Я це зрозумів, так воно і є.

Молоді люди мовчали.

– Тому пропоную пихнути! – озвався Луї, і всі зареготали.

– Ну, та. Так і є, – нехотячи, а все ж не бажаючи поступатися Луї, відказав Зав’є. – Це адвайта. Тат твам асі.[57] Ми у світовій столиці адвайти, чуваче. Ти, чорт забирай, на сто процентів правий!

– Ну, бачиш, старий, я ж кажу, це все чистий розводняк, ілюзія. Це все в тебе в голові відбувається. Тому тут усі бажання збуваються. Ти зауважив? – спитав він у когось із присутніх.

– Є такий момент, – відповів Зав’є. – Запалюй.

Я почув шарудіння, черкання сірників і, за якусь хвилю, запах гашишу. Молодь розкурила сигарету, і розмова потекла ще вільніше.

Виходячи за береги, перехлюпуючись на сусідні теми, ділячись враженнями від Ґоа, Маналі, Рішікеша – від цсього цього яскравого турне визначними місцями Індії – вони розмовляли і розмовляли, наче то текла велика ріка – ріка між людьми, на березі якоїх стояли Чарлі, Луї, Бобо, Зав’є, Маріца, й кидали у неї репліки, й дивилися, які кола розходяться від цього її поверхнею. Розмова текла собі й текла, я чув запах диму від сигарет і марихуани, чув запах пива, смаженого насіння, гороху, смаженого у спеціях, що долітав з вулиці, якихось пряних, маслянистих наїдків, що ними смакували друзі, і приємна знемога почала брати мене. Я, мабуть, і не зауважив, як задрімав, тому що прокинувся від розуміння, що до столу долучився іще хтось. Цей шостий учасник бенкету був